Петров Р., Головко-Гавришева О., Кузьо М., Черніков Д. Інституційне та правове забезпечення європейської інтеграції України: виклики та завдання
Угоди про асоціацію належать до групи зовнішніх угод ЄС, укладених відповідно до “змішаної зовнішньої компетенції” ЄС (тобто разом з усіма державами-членами ЄС), та укладаються згідно зі ст. 217 Договору
про функціювання ЄС (далі – ДФЄС), в якій зазначено, що: “Союз може укладати з однією чи кількома третіми країнами чи міжнародними організаціями угоди про створення асоціації, яка характеризується взаємними правами та обов’язками, спільними діями і особливими процедурами”.
Один із основних керівних принципів укладення угод про асоціацію закріплений в рішенні Суду ЄС у справі Demirel, в якому Суд ЄС зазначив, що угода про асоціацію передбачає “формування особливих відносин із країною-не членом, яка зобов’язана, принаймні в певних межах, брати участь у системі [Союзу]” [3]. Таким чином, можна визначити декілька закріплених в праві ЄС ознак, які стосуються угод про асоціацію:
1) взаємні права та обов’язки; 2) спільні дії та спеціальні процедури; 3) особливі відносини між ЄС та третьою країною; 4) участь третьої країни у системі ЄС. Деякі ознаки угоди про асоціацію, як, зокрема, взаємні права та обов’язки і можливість набуття повноправного членства в ЄС, роблять такі двосторонні договірні відносини особливо вигідними для третьої країни. Якщо перша ознака є ключовою для асоціації між ЄС і третьою країною, то друга означає, що підписання угоди про асоціацію не передбачає для третьої країни автоматичного набуття членства в ЄС. Право ЄС регулює порядок становлення відносин асоціації з ЄС
та набуття повноправного членства ЄС як два різних процеси, хоча більшість держав-членів ЄС перед набуттям повноправного членства в ЄС уклали угоди про асоціацію з ЄС.
