Бондарєва М., Шкрібляк К., Шмарьова Т. Принцип mutatis mutandis як інструмент для зміни судової практики поза межами розумної дискреції
Статтю присвячено аналізу підставності змін у практиці Великої Палати Верховного Суду, яку слід розглядати як відступ від попередньо сформульованих правових позицій відносно ефективного способу захисту права, за допомогою принципу mutatis mutandis.
Наголошено на наявності у науковців права здійснювати критичний аналіз судової практики в контексті її відповідності/не відповідності доктрині. Проведено розмежування між правом тлумачення судом законів й реалізацією дискреційних повноважень, у яких ступінь дискреції оцінюється як необґрунтований та надмірний; аргументовано застосування вживаних лекційних конструкцій. Акцентовано увагу на неприпустимості практичного втілення у судову практику окремих, довільно обраних елементів наукової дискусії, зокрема, що стосується принципу stare decisis й обґрунтуванні за його допомогою права на суддівську нормотворчість – у вигляді прецедента, що де-факто вже існує на практиці і визнається теорією, але, називаючись прецедентом, не є тотожним класичному англійському прецеденту.
Аналіз проведено за трьома векторами, які відповідають різним періодам й відповідним їм стандартам судової практики. Перший – зміна позиції з «помилка в обранні ефективного способу захисту як самостійна підстава для відмови у позові» до «відмова у вирішенні спору через неефективність обраного позивачем способу захисту фактично може розглядатися як обмеження права на доступ до суду». Другий – запровадження гнучкого підходу до розуміння принципу диспозитивності й відходу від надмірно формальної оцінки «належної позовної вимоги», яка «не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту». Третій вже знаменує висновок «про інтерпретацію» позовної вимоги, mutatis mutandis – з метою повного захисту права в одному процесі.
У висновку зазначено, що тлумачення (інтерпретація) позовної вимоги суперечить принципу диспозитивності, а гнучке його тлумачення на користь такої інтерпретації порушуватиме право іншої сторони, яка не зможе передбачити результат такої інтерпретації при побудові й доведенні власної позиції. Надмірне захоплення судами нововведеннями – з, фактично, привласненням права на нормотворення й відходом від доктрини, навряд чи сприятиме правосуддю. На це похідним чином вказують нерідкі відступи від попередніх правових позицій, що не сприяє юридичній визначеності.
